Минусы:
- Человечность диктатора. Диктатор обычный человек, для него всегда и всегда "своя рубашка ближе к телу". Поэтому рано или поздно диктатор начнет перераспределять ресурсы от дальних к близким. Будь это родственники, или товарищи по партии, или друзья (подруги) детства.
- Функция полезности диктатора в общем случае не совпадает с функцией полезности управляемых. Конечно возможен вариант, когда управляемых принуждают ради их же блага. Но чаще всего это просто "развод". Управляемые понимают, что им дают меньше, чем у них забирают. Они либо бегут (уходят, уезжают), либо терпят, либо свергают диктатора. Тирания мужа в семье, кстати, так же приводит к подобным последствиям, поэтому первое следствие либерализации общества - рост числа разводов. Просто жены перестают терпеть.
Плюсы:
- Быстрота принятия решения (армия - образец диктатуры)
- Возможность преодоления сопротивления групп специальных интересов (впомните историю Петра I и бояр)
- Единственно возможный принятия решения при антагонизме сторон (например, в трудовом коллективе или в армии)
- Воспитание "просвещенным" диктатором "диких" сограждан
Поэтому чем более разнородной является управляемая система (этнически, материально, ментально и т.д.) тем с большей вероятностью диктатура будет являться ее поддержания "на плаву". Особенно, если существует внешняя подпитка в виде, например, нефтедолларов или других доходных статей экспорта.
На рубежі VI-V ст. до н.е. у Греції остаточно складається полісна система. На той час поліс розумівся як громадянська община, у якій повноправними громадянами були земельні власники. Громадянське право давало і право на землю. Втрата цього права означала і втрату громадянських прав. Верховним власником землі був поліс як колектив громадян. Верховним органом управління в полісі завжди були народні збори, які вирішували усі найважливіші питання.
Громадянин полісу одночасно був і воїном, в обов’язок якого входило захист полісу і себе самого.
У ті часи в полісах широкого розповсюдження набуває рабство. У Греції існували дві основні його форми: ілотія (прикладом є Спарта) і класичне рабство (прикладом є Афіни).
При класичному рабстві невільник був позбавлений власності, повністю належав господареві, його називали «розмовляючим знаряддям».
Раби класичного типу не були уродженцями Греції. Це були жителі інших країн, захоплені під час воєн та піратських нападів. Майже у кожному господарстві використовувалася праця рабів: в сільському господарстві, в ремісництві, на будівництві і в копальнях. Дуже часто рабів застосовувалася для домашніх робіт: управителями, кухарями, няньками, годувальницями, педагогами.
У середині V ст. до н.е. в Афінах встановилася повна демократія.
Народні збори були головним органом Афінської держави. В них могли брати участь афінські громадяни, яким виповнилося 20 років, незалежно від майнового стану. Збори відбувалися на міському майдані — агорі, в V ст. до н.е. — на схилі Пніксу або в театрі. На них обирали посадових осіб, слухали доповіді з виконання обов’язків, розглядали фінансові питання, питання безпеки держави. Будь-який афінянин мав право виступити та висловити свою думку. Голосування було таємним, афіняни опускали в урни білі або чорні камінці. Тільки під час виборів стратегів голосування було відкритим (підняттям рук). Всього в Афінах було близько 30 тисяч громадян, у зборах брало участь 5-6 тисяч осіб, які мешкали неподалік Афін. Більшість голосів у Народних зборах належала простим людям.
Для вирішення питань у період між зборами та для нагляду за виконанням рішень обиралася Рада п’ятисот.
Велике значення в житті держави відігравав Народний суд, який з’явився ще за Солона у VI ст. до н.е. До його складу обирали 6 тис. осіб. Членом Народного суду могла стати будь-яка людина, навіть бідняк. Народний суд поділявся на комісії від 200 до 500 осіб. Члени комісії не знали заздалегідь, в якій комісії і яку справу вони розглядатимуть. Це дозволяло запобігти підкупу суддів.
Афінська демократія була обмеженою. Тільки чистокровні афіняни, в яких батьки були корінними мешканцями, користувалися правами.
Государство