ридерика Августа София Ангальт-Бернбургская (нем. Friederike Auguste Sophie von Anhalt-Bernburg; 28 августа 1744, Бернбург — 12 апреля 1827, Косвиг) — княгиня Ангальт-Цербстская, регент Йевера с апреля 1793 по октябрь 1806 года.
Содержание
1 Биография
2 Награды
3 Предки
4 Примечания
5 Литература
Биография
Принцесса Фридерика Августа София была третьей дочерью Виктора II Фридриха Ангальт-Бернбургского и Альбертины Бранденбург-Шведтской (1712—1750). По линии отца была внучкой Карла Фридриха Ангальт-Бернбургского и Софии Альбертины Сольмс-Зонненвальдской (1672—1708), по линии матери — маркграфа Альбрехта Фридриха Бранденбург-Шведтского и Марии Доротеи Курляндской.
22 мая 1764 года в Фридерика Августа София стала второй супругой Фридриха Августа Ангальт-Цербстского (1734—1793), брата российской императрицы Екатерины II. Из-за политических трений с Пруссией с 1758 года князь Ангальт-Цербстский не проживал на территории княжества. В 1765 году супруги поселились в Базеле. Здесь принцесса общалась с швейцарскими политическими деятелями Исааком Изелином (1728—1782) и Петером Оксом (1752—1821). Последний посвятил ей первый том своей книги «Geschichte der Stadt und Landschaft Basel» (1786).
В 1780—1791 годах Фридерика Августа проживала отдельно от супруга, который переехал в Люксембург. В 1793 году Фридрих Август скончался. Их брак был бездетен, поэтому владения умершего супруга были разделены между его родственниками. Йевер был унаследован его сестрой, императрицей Екатериной. Фридерика была назначена регентом от имени Екатерины в апреле 1793 года. Она действовала как активный правитель и осуществила много реформ. Княгиня была вынуждена отказаться от управления, когда Йевер в октябре 1806 года был оккупирован Наполеоном I.
Фридерика Августа провела свою оставшуюся жизнь вместе с сестрой Кристиной Шварцбург-Зондерсгаузенской (1746—1823) в Косвиге. Она умерла бездетной 12 апреля 1827 года.
Объяснение:
У 1900 р. українськими громадськими діячами було проведено в Галичині й Буковині численні народні віча під гаслами поділу Галичини на польську та українську частини і приєднання до останньої українських земель Буковини. Так, на студентському вічі у Львові 14 липня 1900 р. тодішній студент, а згодом визначний громадський діяч Лонґін Цегельський виголосив програмну заяву: «Залишається одне, створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом... Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація». Прагнучи досягти підтримки цієї ідеї, українські громадські діячі йшли до сіл. Допомагаючи українським селянам боротися за свої права, вони водночас сприяли усвідомленню ними необхідності бути господарями на власній землі. У 1902 р. селяни, підтримувані активістами Русько-української радикальної партії та Української національної демократичної партії (УНДП), розпочали масовий страйк у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні та впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Керували ним місцеві осередки українських партій.
Объяснение:
Объяснение:
Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах — "снемах". Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву " колективного сюзеренітету". Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів — представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загально династичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався безумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не було. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов'язкової участі правителів у співволодінні Києвом.