1. Так как Витю воспитывала строгая бабушка, он пытался не наделать глупостей. Ко всему он относился с осторожностью и пытался перестать слушать глупого и злого Саньку.
2. Дедушка- потакал (защищал) внука
Бабушка- она знала, что хорошо воспитала его и доверяла ему
3. Левонтий- с жалостью воспринимал его, всё вспоминал об утонувшей матери.
4. Санька - знал, что Витя сдачи дать не сможет и брал его на слабо
3. Автор относился к нему с жалостью и добротой... Идея рассказа заключалась в том , чтобы все понимали, что надо уметь прощать , доверять, но проверять
Подробнее - на -
Пейзаж в первой части написан в лучших традициях пейзажной лирики. Глаголы связаны с умиранием природы: грачи улетели, лес обнажился, поля опустели, полоска не сжата. Эпитеты традиционны для осеннего пейзажа: поздняя осень, осенняя вьюга. Параллелизм в состоянии природы и человека (скука колосьев и грустная дума лирического героя) позволяет олицетворить природу, услышать разговор колосьев.
Во второй части колосья жалуются на то, что пропадают зря, купают в пыли тучные зёрна (метафора). Их подстерегают разные опасности. Полосу разоряют стаи (станицы) птиц (метафора), топчет заяц и бьёт буря. Колосья у читателя ассоциируются со слабыми людьми, которые не могут защититься даже от «зайцев», хотя несут в себе огромное богатство - хлеб, то есть с крепостными крестьянами. Колосья задают риторические вопрос о том, в чём они провинились, и сами же на них отвечают: «Нет! Мы не хуже других». Колосья подобны самим крестьянам, которые не понимают, куда уходят их старания и силы, для чего они пашут и сеют.
В третьей части ветер, олицетворение природных сил, уничтожающих труд и саму жизнь человека, отвечает колосьям. Он всезнающий, подобно языческому богу. Ветер, как бог, оценивает жизнь пахаря: крестьянин знал, для чего пахал и сеял, «да не по силам работу затеял». Читателю непонятна причина болезни и одиночества пахаря: может быть, он стар, возможно, надорвался на работе. Современники Некрасова понимали, что несжатая полоса обозначала голодную смерть пахаря, не сжавшего хлеб на зиму, и его семьи, если она у него была.
Некрасов рисует внутренний мир хлебопашца: он целеустремлён, но задумчив, обычно поёт за работой грустные песни. Портрет пахаря написан с метафор и сравнений: пахарю нет моченьки, червь сосёт ему больное сердце, руки высохли в щепку, повисли, как плети, очи потускли, голос пропал.
Некрасов недаром заканчивает описание пахаря его пропавшим голосом, как будто снова возвращаясь в тот миг, когда крестьянин пахал ту самую полосу и пел. Заунывная песня – пророчество грустной судьбы крестьянина, которая, как и труд, неотделима от песни.
Погибающие в пыли колосья разделяют удел своего хозяина-пахаря. Элегические рассуждения о бренности бытия приобретают обобщённый смысл и выходят за рамки описания горькой судьбы крепостного.
а п'єсою Вільяма Шекспіра "Ромео та Джульетта")
Тема кохання — одна з вічних тем у літературі. Кожен письменник висвітлює її по-своєму, але є твори, що стали зразками розкриття цієї теми. Коли йдеться про кохання молодих людей з родин, що ворогують між собою, ми відразу згадуємо шекспірівських героїв — Ромео і Джульєтту.
Кохання Ромео і Джульетта, світле, чисте та жертовне, розквітло у часи феодальної ворожнечі. За тих умов воно було викликом усьому суспільству, без перебільшень його можна назвати навіть героїчним.
Роди Монтеккі та Капулетгі були непримиренними супротивниками, покоління за поколінням брало участь у боротьбі, коли раптом сама природа подарувала їхнім нащадкам несподіване диво: двоє зустрілися і покохали один одного. Тоді усі умовності, стара мораль, навіть небезпека виявилися неважливими. Саме таким і має бути справжнє кохання, саме в цьому і ховається його переможна сила.
Ллється кров, обставини змушують Ромео стати проти власної волі вбивцею, він вимушений тікати, взагалі усе темне та зле протистоїть цьому почуттю, усе ніби покликане заважати закоханим. Але Ромео здатен ризикнути життям лише заради того, щоб побачитися з Джульеттою, навмисне затягуючи зустріч. Джульєтта також ладна піти на ризик в ім'я кохання, приймаючи зілля, що до їй зімітувати власну смерть: лише так вона діставала змогу вирватися з павутиння умовностей і зовнішніх обставин.
Кохання має більшу цінність, ніж життя, на думку обох закоханих. Життя нічого не варте, якщо не можна бути разом.
Так їхнє почуття виявляється сильнішим за смерть, хоча лише смерть дозволяє їм об'єднатися. Герої гинуть, але насправді це не поразка, а перемога кохання. Програє стара мораль ворожнечі: трагічна розв'язка особистої долі Ромео і Джульетта примиряє старше покоління Монтеккі та Капулетгі.
"Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту", — стверджує наприкінці п'єси Шекспір. Але цей сум — світлий, а трагедія в цілому — оптимістична. Обставини не знищили кохання, не роз'єднали Ромео і Джульетту. Мораль кохання — а кохання завжди символізувало саме життя — приходить у світ і утверджує нові цінності, нехай навіть настільки дорогою ціною, дарує надію на краще. Попри все, життя перемагає смерть, а любов — ненависть.