Мігель де Сервантес задумав свій роман як пародію на традиційний лицарський роман. Адже за доби середньовіччя лицарські романи були найпопулярнішим "чтивом". Герой Сервантеса має цілу бібліотеку подібних романів, через які він зрештою і збожеволів.
Втілення задуму Сервантесом було настільки успішним, що роман "Дон Кіхот" вийшов далеко за межі літературної пародії. Глибоко і тонко розкритиковано суспільні взаємовідносини за доби середньовіччя, показано лицемірство і ханжество буржуазії.
Герой Сервантеса Дон Кіхот одержимий бажанням встановити справедливість у цьому світі. Адже героям його улюблених лицарських романів так легко було подорожувати з мечем і забралом, встановлювати справедливість, боротися зі злом. І робилося все це безкорисливо — в їм я Прекрасної Дами. Можна було б просто посміятися із п'ятдесятирічного лицаря Дон Кіхота, його смішних облаштунків, старого і немічного коня, із занадто раціонального зброєносця, якби все це не було таким безнадійно сумним. Недарма ж Дон Кіхот сам назвав себе Лицарем Печального Образу.
Дон Кіхота не розуміли сучасники, сміялися з нього, лупцювали і закидали камінням. Навіть односельці, які його давно і добре знали, вважали його божевільним. Хоча коли він рятував підпаска від побиття хазяїном, він аж ніяк не виглядав людиною несповна розуму. Ота знаменита фраза Дон Кіхота "Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися!" стосувалася не лицарських законів, а швидше просто людяності, порядності і справедливості. Ні, не божевільним був Дон Кіхот, коли вимагав від хазяїна розрахуватися з малим за роботу. А коли селянин почав розповідати, що від загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та на кровопускання під час хвороби малого підпаска, мандрівний лицар мудро зазначив: "...але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, що він безвинно терпів од вас". На мою думку, занадто розумно і виважено сказано як на божевільного.
Мабуть, не в ту добу народився Дон Кіхот. Не видно серед оточення мандрівного лицаря ані порядності, ані шляхетності, ані гуманістичних принципів. Дон Кіхота не розуміли його сучасники, не розуміють його і зараз. І від цього удвічі сумно. Невже лицарство — це лише плід фантазій письменників?
Две судьбы,два героя,но какие они разные.Два русских офицера служат на Кавказе,выполняя свой долг перед Отчизной.Попав в плен к татарам,один стремится на свободу,а второй смиренно ждёт своей участи.Так почему такие разные судьбы у двух дворян-офицеров. Жилин Иван -русский офицер,из небогатой дворянской семьи. Небольшого роста ,но складный и удалой молодой барин.Служит на Кавказе деньгами старенькой матери.Не женат,мать нашла ему подходящую невесту и ждёт дома.Собираясь навестить мать,Жилин берёт отпуск ,но по дороге домой попадает в плен.Здесь проявляются его моральные качества:непокорный,с сильным характером,он не теряет надежд ,оптимист и верит в себя.Осторожен,но упорен в своих стремлениях,пытается действовать в любых обстоятельствах.Сильный и смелый,он не может смириться с положением пленника ждать не от кого,рассчитывая только на себя,Жилин на себе готов нести товарища,не бросив его на растерзание врагам.Умный и прямолинейный,Жилин умеет ладить с людьми,его уважают даже враги,за его характер,"золотые руки" и его чувство достоинства,которое он не теряет даже в плену.Благодаря смекалке,ловкости ему удалось сбежать,а мужество,отвага и тяга к жизни ему успешно добраться "до своих". Костылин -из состоятельной дворянской семьи,русский офицер и служит на Кавказе.Высокого роста,неуклюжий "неженка",толстый и слабый.Пессимист по-натуре,Костылин не пытается ничего изменить,попав в плен.Он ждёт,когда за него заплатит выкуп его семья,спит и жалуется на жизнь.Слабохарактерный барин,трусливый и не умеющий ничего делать.Здоровье слабое,а дух ещё слабее.Легко может бросить товарища в беде,так он и поступил с Жилиным.Оставшись в плену,Жилин получил свободу,его выкупили через три месяца,но чуть живого. Тяга к свободе,жажда жизни Жилина от смерти,за него некому внести выкуп и его ждёт смерть.Он видит в жизни хорошее людям, и за это его уважают даже враги,а в маленькой девочке Дине он находит друга,который ему бежать.Честь и достоинство Жилину оставаться офицером в любой ситуации,даже в плену.Судьба Жилина-это судьба защитника Родины,для него честь и совесть-не пустые слова,чего нельзя сказать о Костылине.Бросив товарища в беде,струсив перед врагом,он выбирает себе судьбу пленника,безвольного и опустошённого.Пленник своей совести,Костылин никогда не сможет с гордостью говорить о защите Родины.Неженкам не место среди офицеров,деньги лишь его жизнь,а не честь и достоинство.Такие разные судьбы у двух товарищей,которые вместе служили на Кавказе.
он Кіхот — божевільний диван чи останній лицар?
Шкільний твір
Мігель де Сервантес задумав свій роман як пародію на традиційний лицарський роман. Адже за доби середньовіччя лицарські романи були найпопулярнішим "чтивом". Герой Сервантеса має цілу бібліотеку подібних романів, через які він зрештою і збожеволів.
Втілення задуму Сервантесом було настільки успішним, що роман "Дон Кіхот" вийшов далеко за межі літературної пародії. Глибоко і тонко розкритиковано суспільні взаємовідносини за доби середньовіччя, показано лицемірство і ханжество буржуазії.
Герой Сервантеса Дон Кіхот одержимий бажанням встановити справедливість у цьому світі. Адже героям його улюблених лицарських романів так легко було подорожувати з мечем і забралом, встановлювати справедливість, боротися зі злом. І робилося все це безкорисливо — в їм я Прекрасної Дами. Можна було б просто посміятися із п'ятдесятирічного лицаря Дон Кіхота, його смішних облаштунків, старого і немічного коня, із занадто раціонального зброєносця, якби все це не було таким безнадійно сумним. Недарма ж Дон Кіхот сам назвав себе Лицарем Печального Образу.
Дон Кіхота не розуміли сучасники, сміялися з нього, лупцювали і закидали камінням. Навіть односельці, які його давно і добре знали, вважали його божевільним. Хоча коли він рятував підпаска від побиття хазяїном, він аж ніяк не виглядав людиною несповна розуму. Ота знаменита фраза Дон Кіхота "Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися!" стосувалася не лицарських законів, а швидше просто людяності, порядності і справедливості. Ні, не божевільним був Дон Кіхот, коли вимагав від хазяїна розрахуватися з малим за роботу. А коли селянин почав розповідати, що від загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та на кровопускання під час хвороби малого підпаска, мандрівний лицар мудро зазначив: "...але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, що він безвинно терпів од вас". На мою думку, занадто розумно і виважено сказано як на божевільного.
Мабуть, не в ту добу народився Дон Кіхот. Не видно серед оточення мандрівного лицаря ані порядності, ані шляхетності, ані гуманістичних принципів. Дон Кіхота не розуміли його сучасники, не розуміють його і зараз. І від цього удвічі сумно. Невже лицарство — це лише плід фантазій письменників?