Портрета головного героя у творі немає з декількох причин.
По-перше, новела написана у формі щоденника, а у щоденнику людина звичайно не описує свою зовнішність.
По-друге, герой твору - самотній відлюдник, який не розкриває себе перед іншими людьми.
І, нарешті, ми все ж таки дещо знаємо про героя: йому сорок років, він інтелігентна людина, любить мистецтво, знається на літературі, вдумливий, романтичний, ніжний, емоційний.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Произведение по повести Г. Тютюнника «Климко» Война несет горе всем. Кровь, боль, страдания выпали на долю взрослых, которые с оружием в руках ушли на фронт. И что чувствовали дети и подростки, многие из которых остались без опеки старших, без крыши над головой, перед ежедневной смертельной опасностью? На себе, своей судьбе испытал черный дыхание смерти и Григор Тютюнник. Позже, став писателем, он не смог не описать тех ужасов, которые выпали на долю поколения. Рассказ о детях войны - основная тема его творчества, в частности повести «Климко». Главный герой, как и сам писатель, остался сиротой, воспитывался у дяди, пока тот не погиб от немецкой бомбы. Уже с начала повести мы видим, что мальчик серьезный, ответственный. А со смертью дяди ему и вовсе пришлось полагаться только на себя. И Климко, и его друг Зульфат - отзывчивые, чувствительные к чужому горю. Сами беззащитны, они приютили у себя свою учительницу с ее младенцем. Поняв, что запасов на зиму мало, Климко решил идти в Славянск за солью, на которую можно было наменять продовольствия. Путешествие далекая и безопасна, но Клим-ко готов терпеть холод и голод ради Зульфата, ради Натальи Николаевны и ее детеныша. Взаимо характерная черта почти всех героев повествования. На первый взгляд бес человек в трагической ситуации находит силы и возможность другому: ребята учительнице, старый безногий сапожник вместе с голодным Климко молоденькую девушку от облавы, чужая женщина ухаживает больного Климко и даже приглашает остаться жить в ней. Беда сближает, сплачивает людей, обнаруживает глубины человеческой души: доброту, порядочность одних и жестокость и подлость других. Финал рассказа - трагический. Климко погиб от фашистской пули уже у самого дома, а «из пробитого мешка тоненькой струйкой потекла на дорогу соль. Эта повесть страшная своей правдой о войне и красивой правдой о благородных людей. Склоняя голову перед памятью детей, погибших на войне, мы должны приложить все усилия, чтобы не отапливал огонь войны души детей.
Портрета головного героя у творі немає з декількох причин.
По-перше, новела написана у формі щоденника, а у щоденнику людина звичайно не описує свою зовнішність.
По-друге, герой твору - самотній відлюдник, який не розкриває себе перед іншими людьми.
І, нарешті, ми все ж таки дещо знаємо про героя: йому сорок років, він інтелігентна людина, любить мистецтво, знається на літературі, вдумливий, романтичний, ніжний, емоційний.