3 Україною Гоголь пов’язаний не тільки серцем, його синівською любов’ю і бажанням добра, а й усією творчістю, більшою часткою безпосередньо, меншою — опосередковано. Шевченко, Куліш, а пізніше й Драгоманов, послідовно вважали його українським письменником, що писав російською мовою. Життя і творчість М.В.Гоголя яскравий приклад, нащадкам, любові до історії і культури українського народу, єднання російської і української культур, скріпленою у віках спільною долею, самою історією двох братніх народів. Вихований на кращих зразках російської літератури, на поетичних українських народних піснях та оповідях, письменник глибоко відчув поезію та мелодійність творів своїх сучасників: "мало хто з наших поетів не залишив прекрасних зразків, не кажучи вже про Пушкіна, який ніби цар у середині цієї області і якого всілякий ліричний твір, тільки-но з’явився на світ, у ту ж мить перекладався на музику і співався, бо був надзвичайно багатий на мелодію у звуках". Багато місць на Україні пов’язано з перебуванням російського письменника. Вони – наша національна святиня, кожен дотик до них допомагає розумінню особи Гоголя, наближає нас до його творчості. Усе життя Гоголя можна назвати дорогою. Як свідчать спогади сучасників лише в дорозі він захоплювався, відчував натхнення і приплив нових сил. Дороги вели Гоголя до Москви і Петербурга, Рима і Парижа, Гамбурга та Єрусалима. Однак усі шляхи починалися з його рідного дому, з України, сюди завжди повертався думкою і душею. Навіть прихід у світ майбутнього письменника пов’язаний із дорогою. Є легенда, за якою Микола Гоголь народився прямо у степу на повозі, яка застряла в березневих коліях. Мабуть, у цьому є сенс, бо, майже не все життя письменник провів у дорозі. У нього ніколи не було своєї сім’ї, тому Гоголь був дуже відданий своїм батькам і сестрам. З особливою любов’ю були оспівані письменником Великі Сорочинці, Диканька, Миргород, Василівка-Яновщина... Згадуючи про них, ми мимоволі звертаємося до творчості М.В.Гоголя. Любов до мови, відчуття слова закладалися у Миколи з дитячих літ і набули подальшого розвитку під час його навчання в Полтавському повітовому училищі та Ніжинській гімназії вищих наук. Саме у гімназії він поринув у світ давньої української історії, народних звичаїв та усної народної творчості, які пізнавав не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, селянських весіллях. Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам Гоголя особливого колориту. Глибокі знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя. Гоголь дуже любив Україну. Він за нею тужив і це видно з його листів, де є такі вислови «ради всего нашого», «ради нашей Украйны», «душа сильно тоскует за Украйной». В своїх творах описував він «упоительные и раскошные летние дни в Малороссии». Микола Васильович у своїх ранніх повістях створив цілу енциклопедію українського життя. Зобразив побут і дух українського села, наші прадавні вірування, життєдайну суміш реалістичного й фантастичного. З написаних історичних праць Гоголя побачила світ лише частина під назвою «Взгляд на становление Малороссии». Тут яскраво прослідковується емоційний і популярний характер викладу української історії, але, водночас, присутня геополітична та етнопсихологічна версія пояснення місця та ролі історії України. Найбільше зацікавлення для Гоголя складає феномен козацтва, він намагається пояснити природу та специфіку козацької України: « ... народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною...». Проте, з різних причин, задумана науково-популярна версія історії України Гоголем так і не була написана. Водночас літературну, емоційну, творчу українську історію він представив у своїх творах. Микола Васильович Гоголь, який жив і творив більш як півтора століття тому, надзвичайно актуальний сьогодні. І це найбільше свідчення про нього як про справжнього, живого класика. Гоголя читають, за його творами знімають фільми, у театрах ставлять п’єси. Він залишив у спадок прийдешнім поколінням своїх читачів оповитий повір’ями та легендами поетичний образ України, напрацювання з історії рідної землі, збірки українських народних пісень. Його твори й понині хвилюють глибоким психологізмом, енергією духовних цінностей, ідеалами волі, братерства, морального відродження.
Справжній талант для кожної людини — це вміння зберегти у своєму серці острівок дитинства, зворушливі спогади про щасливі безтурботні дні, теплоту й турботу, батьківську любов. Українські письменники, як талановиті знавці людського життя та майстри художнього слова, часто звертаються до власних спогадів, що надає їх творам яскравості, образам — реалістичності та самобутності. Саме таким твором є повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Твір є автобіографічним, оскільки події, змальовані у ньому, взяті автором із власного життя, а образи списані із близьких йому людей. У повісті автор змалював свій дитячий світ, мрії та сподівання. Михайло Стельмах походив із простої селянської родини, тому в повісті багато картин сільського життя, прикладів вчинків простих робітників землі — матері, батька, діда, сусідів. Тут і зустрічі з першими труднощами та злиднями, знайомства з першими книжками. Головного героя повісті звуть так само, як і автора. Михайликові притаманне захоплення художнім словом та потяг до книжок. Він згадує, як самостійно навчився читати: «Якось я швидко, самотужки, навчився читати, і вже, на свої дев’ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі». Навіть погрози та хвилювання матері за розум її дитини не змогли перепинити дитячий потяг та цікавість до захоплюючих пригод та незнаних країн, про які було написано в тих книжках. Але не тільки радісні картини згадує автор. Назавжди вкарбувалася в душу дитині картина її навчання в школі. З радістю віддали свого сина батьки до школи. Але з приходом зими перед усіма постала гостра проблема — маленькому школяреві нічого було взути. Але вихід знайшов батько: «Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина.., а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку». І досі автора переповнюють почуття, які він відчував тієї миті. Гордість за свого батька, ніжність і синівська подяка сповняють душу письменника.
Ще багато й багато епізодів з дитинства спливають у пам’яті автора. Чистота і природність стосунків, мудрість батька та ніжність і доброта матері завжди супроводжували письменника на його нелегкому життєвому і творчому шляху. У творі він віддає своє серце найпрекраснішому, що є в житті людини, — дитинству.
