Я беру в руки чарівну новорічну кулю і уважно вдивляюся в неї, намагаючись відшукати чудесну іскорку щастя. Я згадую чудове новорічне свято, яке влаштували мені батьки в минулому році:
Ми вирішили зустрічати Новий рік у будинку відпочинку. Тридцять першого грудня вранці ми були на місці. Розмістилися в номері, розпакували речі, а потім батьки кудись пропали. Непомітно настав вечір, і я вже почала хвилюватися. І тут в кімнату вбіг тато, він зав’язав мені темним шарфом очі, вивів на вулицю і посадив на щось м’яке. Мені почувся тихий дзвін дзвіночка, і хтось сказав: «Ну що, поїхали?». Мені розв’язали очі, і я побачила, що сиджу в санях, а попереду – трійка білих коней. Тихесенько дзвеніли дзвіночки, дерева, похитуючи сніговими шапками, скидали на нас маленькі кристалики сніжинок. Мені здалося, що на передку сидить сам Дід Мороз і везе нас в новорічну казку. Який загадковий і незвичайно гарний ліс був тим пізнім вечором!
У Хроні є важлива місія – змінити соціальний устрій своєї країни, щоб більше не страждали ні тварини, ні люди. Якщо Хроня особистість, то тварини здебільшого відображають людські соціальні типажі: задиркуватий кіт-бандит Рата, балакучий рекламними слоганами папуга-політикан Фері, інтелігентна філологиня вівчарка Доллі, звичайнісінький обиватель хом’як Хомка та багато інших. У кожного з цих героїв свій вибір, своя доля і своя мова, що вдалося авторці напрочуд вдало. Проте, наявність у книзі для дітей величезної кількості сленгових слів та жаргонізмів збиває з пантелику і часто дратує, оскільки замулює зміст. Тут можна зустріти і сленг чиновників, і слова, які використовують маргінали, й ті словесні конструкції та епітети, з якими так наполегливо воюють вчителі та батьки. Нащо легітимізувати цю лексику б мислення через літературу для дітей? Не розумію... Багато у творі згадано різноманітних торгівельних марок, наявні культурні відсилки, але ці згадки безсистемні, у них читач потопає, як в інформаційному смітті, і це теж дратує і заважає читати. Так само заважають сприйняттю тексту політичні мотиви: політикою, мов радіацією, просякнуте все життя. Якщо події першої частини відбуваються в умовно реальному світі, то вся друга – це мандрівка Чорнобильською зоною. Хроня прагне знайти інформацію про своїх родичів, а для того йому потрібно пройти випробування – дійти до Прип’яті, Покинутого Міста, і поговорити з людьми, які знали його батьків. Усі намагання героїв на щось вплинути завершуються нічим. Помирає вівчарка Доллі, знайшовши таки могилу свого любого професора. Повертається до клітки хом’як Хомка, обирає сите життя і несвободу, й втрачає дар мови. Пристає до злодіїв кіт Рата. А папуга Фері відлітає в еміграцію. Цілком типові моделі поведінки. А Хроня і його вірний Рекс ідуть у Чорнобильську зону. Зона – міфічне, фантасмагоричне місце, де стикаються різні часові пояси та світоглядно-образні системи. Окрім різноманітних бандитських угруповань, у Зоні героям зустрічається Пляшкоїд, новітній монстр, який харчується пластиковими пляшками і має атомне серце, він жалюгідний і бридкий. Такий собі «український горлум». Є тут й охоронці родового вогнища та пам’яті Цур і Пек, позитивні персонажі, які дуже полюбляють дивитися рекламу по телевізору, тобто, вже заражені негативним впливом «цивілізації». Іншим представником міфічного табору є мудрий трьохсотрічний крук Гай, який розмовляє мовою богословських книжок і крилатими висловами, адаптованими до ситуації. А ще у крука є місія – він бачив, де люди лишали ключі від своїх осель, коли виїжджали із Зони після вибуху, і тепер може підказати, де шукати ключ, коли хтось захоче повернутися. Допомагає Хроні бородань Джохар, представник національної «неруської» меншини, і цей соціальний мотив прописано дуже яскраво. Кожен із героїв шукає своє місце під сонцем, а для цього потрібно зрозуміти, звідки твої корені. Щоб до зрозуміти себе, Цур і Пек влаштовують Хроні та його друзям подорож у минуле, і це природно, що надалі Хроня постає вже не як безрідний утікач з інтернату, а молодший з роду Поліщуків. Згодом виявляється, що нашийник Рекса дуже дорогий, і коштів, отриманих з його продажу, вистачить на дорогу з Києва до Бердянська, де, можливо, ще мешкають рідні головного героя. Як виявилося, пошуки у Бердянську не завершуються.
Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею. Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки. Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь. Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
Я беру в руки чарівну новорічну кулю і уважно вдивляюся в неї, намагаючись відшукати чудесну іскорку щастя. Я згадую чудове новорічне свято, яке влаштували мені батьки в минулому році:
Ми вирішили зустрічати Новий рік у будинку відпочинку. Тридцять першого грудня вранці ми були на місці. Розмістилися в номері, розпакували речі, а потім батьки кудись пропали. Непомітно настав вечір, і я вже почала хвилюватися. І тут в кімнату вбіг тато, він зав’язав мені темним шарфом очі, вивів на вулицю і посадив на щось м’яке. Мені почувся тихий дзвін дзвіночка, і хтось сказав: «Ну що, поїхали?». Мені розв’язали очі, і я побачила, що сиджу в санях, а попереду – трійка білих коней. Тихесенько дзвеніли дзвіночки, дерева, похитуючи сніговими шапками, скидали на нас маленькі кристалики сніжинок. Мені здалося, що на передку сидить сам Дід Мороз і везе нас в новорічну казку. Який загадковий і незвичайно гарний ліс був тим пізнім вечором!