Чи можна сперечатися про смаки? Чи можна людину засуджувати за те, що їй подобається одна річ і викликає осуд інших? Як відомо, не буває двох однакових людей, а тому й погляди на одне й те саме явище, подію, річ не можуть бути абсолютно ідентичними. Одні віддають перевагу білому кольору, а інші — чорному, одним подобається класична музика, а інші не мислять життя без року. І це правильно, бо якби всім людям на Землі подобалося одне й те саме, ми, мабуть, перетворилися б на якусь сіру масу, не могли б виявити свою індивідуальність, загубилися б серед інших. Проте, це лише одна з точок зору. Так, з одного боку, говорять, що про смаки не сперечаються. Але з іншого — про одну людину можуть сказати що у неї гарний смак, а іншу вважають позбавленою цього дару. Хто може назвати критерії, за якими визначають смак людини, адже, що для одного є жахливим, для іншого — просто оригінальне. Мабуть, якихось чітких норм не існує, тим більше наше сучасне суспільство розвивається настільки швидкими темпами, що вигадані сьогодні правила завтра будуть вже застарілими. Нам може подобатися те, що виклика¬ло осуд попередніх поколінь, а наші нащадки будуть вважати це жахливим. Та чи означає це, що поняття смаку можна назвати застарілим? Я не вважаю, що це саме так, що воно відійшло в минуле. Завжди були, є і будуть жити якісь вічні цінності, поняття та уявлення, на які люди будуть рівнятися, і, я думаю, саме вони і є критеріями не тільки смаку, але й вихованості, моральності людини. Бо, на мою думку, смак — це щось більше за вміння добре одягатися, гарно виглядати, слухати якусь певну музику чи читати якісь визначені книжки. Часто смак плутають з модою, чи тим, що називають стильним, сучасним, модерним. Хоча це зовсім не так.Багато хто вважає, що смак дається людині від народження, що йому не можна навчитися. Прихильники цієї думки наводять багато прикладів на підтвердження своєї теорії, і, можливо, де в чому з ними можна погодитися. Дійсно, іноді трапляється так, що в середовищі, яке зовсім не сприяє розвиткові естетичних нахилів та високих уподобань, народжуються справжні діаманти — особистості, здатні піднятися над цим середовищем і потім підняти і його на новий рівень. Але чи означає це, що люди, які від народження не наділені цим даром, вже нічому не зможуть навчитися? Я не думаю, що це так. Людина має здатність вчитися, сприймати все нове, і, звичайно, якщо вона потрапить у добрі руки, у коло людей, які зможуть навчити її розрізняти добре і погане, красиве і потворне, — це обов’язково матиме позитивний ефект. Можливо, не кожен зможе досягти висот смаку, відразу стати витонченою, елегантною, досконалою особистістю, проте щось людина обов’язково запам’ятає і вже ніколи не буде такою, як раніше. Головне у цьому процесі, на мою думку, — не зовнішній ефект, те, що відразу впадає в око, а внутрішній світ людини. Адже перше легко забути, заплутатися вправилах етикету, а те, що стає частиною твоєї душі не забудеш вже ніколи. Тому важливим здається мені саме виховання, залучення кожного до скарбниці вічних цінностей, щоб людина не згадувала, як їй треба поводитися в тій чи іншій ситуації, а знала це. І ще одна річ здається мені надзвичайно важливою — людина з почуттям смаку, по-справжньому вихована та інтелігентна людина ніколи не дорікає іншому через його недоліки, не буде насміхатися чи зневажати за недоречну поведінку чи вигляд. Бо це є свідченням невихованості, снобізму, від якого й до поганого смаку недалеко. Мабуть, і приказку «Про смаки не сперечаються* вигадали саме люди зі смаком, нагадуючи всім, що кожен має право на свою точку зору, свої думки, навіть якщо вони не збігаються з поглядами та переконаннями інших.
Як дитина відчуває себе серед людей-однолітків? Цікаве питання, точної відповіді на яке не знайти. Все залежить від певної дитини, її характеру, поведінки в суспільстві та наявності зв'язку з однолітками. Деякі, досить сором'язливі чи просто замкнені у собі діти, дуже важко переживають спілкування з однолітками чи навіть з людьми у цілому. Їм важко знайти спільну тему для розмов, відчувають невпевненість і дискомфорт в присутності інших, багато часу проводять насамоті чи займаючись улюбленою справою. Такі люди неговіркі. А деякі навпаки не можуть жити без суспільної уваги, без галасних балачок та компаній друзів. Вони активні в бесіді, жартують чи просто яскраво виражають власну думку. Такі люди люблять бути серед однолітків і ведуть себе разом з ними впевнено и спокійно, не думаючи про свої наступні слова і реакцію збоку співрозмовників на них. Отже, на мою думку, це питання не має однозначної відповіді, бо відповідь є для кожної особи унікальною.
У цій поезії все ніби так просто: вечір пізнього травня, зорі, тиша, сім’я вечеряє, мати клопочеться, плугатарі повертаються з поля, дівчата співають ідучи, щебече соловейко... Як же тепло, затишно, божественно в аурі цієї поезії!
Це восьмий вірш у Шевченковому циклі «У казематі», восьма дума у дев’ятому невольничому колі ув’язненого поета. Нібито все в цьому творі просто й ясно. Проте вгадується й щось причаєне, потаємне, нерозгадане...
У кожному слові трьох строф поезії розлите душевне батьківське тепло. На українську родину поет дивиться добротворними батьківськими очима. Він милується матір’ю, дочкою, яку ще треба «научати», дітьми, домашньою злагодою, таким простим і досконалим ладом родини, що вечеряє, справляючи найдавніший отой, милий людяний обряд.
Кожне слово поезії просякнуте силою, що йде від розуміння Шевченком чоловічої відповідальності за сімейне гніздо рідного народу. Проте бачимо: зібралась, повечеряла бідна родина і спати лягла, проте чоловіка — батька й охоронця — у ній немає. Чи чумакує, чи вбитий десь на війні, чи поневіряється по заробітках, чи, може, помер? Плугатарі повертаються з поля до своїх сімей, а в цій родині свого плугатаря не ждуть...
Запеченими устами Шевченка говорить чоловік, Мужчина, князь свого роду-племені. Головна чоловіча великодушна відповідальність — за малу, сімейну державу. І саме в родині — єдино надійна духовна опора чоловіка. Поезія «Садок вишневий коло хати...» — то стогін душі окраденого долею чоловіка-одинака, до того ще й закинутого далеко від рідної землі. Проте ця поезія, мабуть, як жодна інша, доводить абсолютну несхитність Шевченка, готовність його за своє, за рідне стояти до останнього подиху.
Бо то є його українська сутність. Сутність чоловіка-захисника, чоловіка-оборонця.
Який же разючий контраст справляє нинішній стан українського чоловіцтва! Нема ладу в державі — суцільні незгоди в сім’ї. Немає законів, які надійно ту сім’ю захищали б. Виховний простір — передовсім телебачення — віддано зайдам і пройдисвітам, а їм абсолютно байдужа українська сімейна традиція як основа державності. Чоловік-трудівник позбавлений матеріальної основи для плекання божественного саду власних дітей. Можливо, тому й шириться пошесть наркоманії, розбещеності, пиятики, побутової розпусти?
А сім’ї нерідка вкладаються не вечерявши, хіба що ситі «хрущами» нескінченних обіцянок. Кому тут кого «научати»?
Так, з одного боку, говорять, що про смаки не сперечаються. Але з іншого — про одну людину можуть сказати що у неї гарний смак, а іншу вважають позбавленою цього дару. Хто може назвати критерії, за якими визначають смак людини, адже, що для одного є жахливим, для іншого — просто оригінальне. Мабуть, якихось чітких норм не існує, тим більше наше сучасне суспільство розвивається настільки швидкими темпами, що вигадані сьогодні правила завтра будуть вже застарілими. Нам може подобатися те, що виклика¬ло осуд попередніх поколінь, а наші нащадки будуть вважати це жахливим. Та чи означає це, що поняття смаку можна назвати застарілим? Я не вважаю, що це саме так, що воно відійшло в минуле.
Завжди були, є і будуть жити якісь вічні цінності, поняття та уявлення, на які люди будуть рівнятися, і, я думаю, саме вони і є критеріями не тільки смаку, але й вихованості, моральності людини. Бо, на мою думку, смак — це щось більше за вміння добре одягатися, гарно виглядати, слухати якусь певну музику чи читати якісь визначені книжки. Часто смак плутають з модою, чи тим, що називають стильним, сучасним, модерним. Хоча це зовсім не так.Багато хто вважає, що смак дається людині від народження, що йому не можна навчитися. Прихильники цієї думки наводять багато прикладів на підтвердження своєї теорії, і, можливо, де в чому з ними можна погодитися. Дійсно, іноді трапляється так, що в середовищі, яке зовсім не сприяє розвиткові естетичних нахилів та високих уподобань, народжуються справжні діаманти — особистості, здатні піднятися над цим середовищем і потім підняти і його на новий рівень.
Але чи означає це, що люди, які від народження не наділені цим даром, вже нічому не зможуть навчитися? Я не думаю, що це так. Людина має здатність вчитися, сприймати все нове, і, звичайно, якщо вона потрапить у добрі руки, у коло людей, які зможуть навчити її розрізняти добре і погане, красиве і потворне, — це обов’язково матиме позитивний ефект. Можливо, не кожен зможе досягти висот смаку, відразу стати витонченою, елегантною, досконалою особистістю, проте щось людина обов’язково запам’ятає і вже ніколи не буде такою, як раніше. Головне у цьому процесі, на мою думку, — не зовнішній ефект, те, що відразу впадає в око, а внутрішній світ людини. Адже перше легко забути, заплутатися вправилах етикету, а те, що стає частиною твоєї душі не забудеш вже ніколи. Тому важливим здається мені саме виховання, залучення кожного до скарбниці вічних цінностей, щоб людина не згадувала, як їй треба поводитися в тій чи іншій ситуації, а знала це.
І ще одна річ здається мені надзвичайно важливою — людина з почуттям смаку, по-справжньому вихована та інтелігентна людина ніколи не дорікає іншому через його недоліки, не буде насміхатися чи зневажати за недоречну поведінку чи вигляд. Бо це є свідченням невихованості, снобізму, від якого й до поганого смаку недалеко. Мабуть, і приказку «Про смаки не сперечаються* вигадали саме люди зі смаком, нагадуючи всім, що кожен має право на свою точку зору, свої думки, навіть якщо вони не збігаються з поглядами та переконаннями інших.