Ви знаєте, от зараз ми не замислюємось над часом, проте він не перестає пливти. Зараз ми молоді, та час пройде і ми вже будемо старими, слабкими. Я дуже часто замислююся над питанням: «Чому дорослі кажуть, що краще і легше бути молодим?». Та чи дійсно це так?
У цій ситуації є плюси та є мінуси. Але «Добре» перемагає. «Молодість» - це і час дитинства, і час юнацтва. Найкраще в цьому - сила , чистість духу і, звичайно, батьки. Вони поруч, вони до ти відчуваєш себе потрібним. Вони- твої янголи-охоронці. Тримай їх у своєму серці міцно-міцно, вони там назавжди. У молодості у нас завжди багато страхів. Багато з них ми придумуємо самі, вони живуть лише у нашій голові. До цього року я думала, що страх - це страхіття з фільмів жаху, темрява, висота. Але зрозуміла: найбільший страх - це почути дзвоник уночі. Почути у слухавці тремтячий голос і зрозуміти, хтось пішов. Назавжди. На небо.
У молодості наші почуття яскраві, живі. Досить придумувати собі проблеми! Їх просто не існує. Погана оцінка не привід мучитися! Вивчи матеріал на наступний раз, перекрий цю оцінку. Не бійся нового, відкривай для себе цей складний, проте цікавий світ. І скоро ти станеш «високим».
У молодості важко стримувати свої емоції. Так і хочеться накричати на когось. Та навіщо це? Ти просто зіпсуєш собі життя. А воно єдине.
Я зі певністю можу сказати, що бути молодим легко, цікаво, неймовірно! Бережи ці кришталеві моменти, шукай нове, цінуй родину і ніколи, чуєш, ніколи не дозволяй собі підіймати руку на старших.
На завершення хочу сказати: діти - майбутнє країни. Ми – майбутнє! Та ми як квіти колись зів’янемо. А наступне покоління - стане новими садом. Новим садом життя!
На мою думку, дев'ятикласником бути не складно, але і не легко.
По-перше, дев'ятий рік навчання - це майже доросле життя, це складний та відповідальний вибір майбутнього. По-друге, у дев'ятому класі дуже велике навантаження: багато нового матеріалу, поглиблене вивчення деяких предметів, підготовка до екзаменів.
Але з іншого боку, дев'ятий клас не складний, порівнянно с одинадцятим, або навіть з універсітетським курсом. Учні ще мають змогу відпочити після занять, відвідати гуртки, зайнятись тим, що подобається.
Отже, дев'ятикласникам і легко, і складно під час навчання. Найголовніше у будь-якому класі - це відповідально ставитись до навчання, не накопичувати боргів до кишені та усе вчити.
Сьогодні на вулицях рідних міст ми маємо змогу бачити досить багато жовто-блакитних кольорів, різноманітну національну символіку, чуємо велику кількість патріотичних гасел, на масових заходах скандуємо «Героям – Слава!», «Смерть – ворогам!»,«Україна – понад усе!», завзято співаємо гімн неньки України, приклавши праву долоню до грудей, відчуваємо масове патріотичне завзяття. Але це ще не любов, то єтільки пристрасть. Пристрасть інколи модна, глянцева, як тренд теперішнього часу,а інколи відчайдушна, невгамовна, справжня.
Задля ліпшого розуміння проведу паралель між любов’ю до Батьківщини та до коханої людини. Тож,заради небайдужої вам людини ви поступаєтесь власними свободами, часом, інтересами,та ці поступки не являють собою акт насилля над самим собою, а йдуть від невгамовного бажання не лише сказати більше, а й зробити більше, приділити більше часу, догодити, зробити цю людину щасливішою, зробити час який випроводите разом приємнішим. І це бажання від вас йде як дар, як безкорисливий подарунок від самого серця, і не тому що ви мусите, а тому, що ви не в змозі діяти інакше, тому що цінність власного Я зменшується в рази, тоді, як постать коханої людини набуває величезних розмірів і значення. То все разом і є любов’ю. Тоді як пристрасть – це лишень відчайдушне прагнення у доступі до тіла. До любові можна прийти через повагу – свідомій та безболісний шлях, - а ще - через пристрасть – несвідомий шлях, який може бути сповнений страждання та болю. Все те саме стосується, як на мене, й любові до Батьківщини.
Коли ми почнемо поважати один одного у громадському транспорті, не перекладаючи свій вкрай поганий настрій на іншого українця, чи україночку; коли ми за кермом автівки почнемо поважати всіх інших учасників дорожнього руху, чи то водіїв, чи то пішоходів; коли ми залишимо звичку смітити собі під ноги, чи викидати сміття зі своїх балконів; коли ми почнемо виконувати свою роботу на совість, а не за гроші (все одно ми вже працюємо, та отримуємо ці самі гроші); коли спілкуватися українською стане прагненням, а не модою… коли шана й повага (не лише по відношенню до когось, але й до самого себе) стане сутністю кожного українця, то вже ніяка злочинна влада не стане на перешкоді України до її світлого й заможного майбутнього.
Тож, для мене,любов до рідної землі – це не лише пісні, гасла, та патріотичне завзяття, а ще й постійне міркування, перед тим, як вчинити якусь дію, на кшталт: «а чи на користь це для Батьківщини?», «чи зробить це мою Україну більш квітучою, ще красивішою?»… З любов’ю до країни прийде й повага до її мешканців, прийде єдність - ми всі браття та сестри, - відбудеться єднання, з’явиться одна справа, одна мета і національна ідея. Не можна так узяти та придумати національну ідею – вона має народитися у любові.